Відвернися або отсыпь

38

Поки виходить, що я задовбали майже весь навколишній світ. Тим, що посміхаюся. Завжди.

Це зараз я доросла тітка, лікар, можу сама собі пояснити, якогось фіга, власне. Слава богу, що це просто звичайна посмішка, без всяких додаткових жахів у вигляді оніміння половини обличчя і так далі. Мені щиро шкода людей, яким пощастило менше, ніж мені.

Але в дитинстві був жах і морок. Основні претензії до мене, як можна було здогадатися, це:

— Че, тобі весело занадто, так?

— Чого ти постійно лыбишься, коза?

В свій захист хочу сказати, що я цілком володіла усіма належними емоціями, могла ревіти, плакати, хмуритися, мружитися, але коли я була спокійна, то на обличчі завжди була посмішка. Особливо розчулювало (та і зараз радує) пирхання типу «могла б спробувати зробити нормальну морду особи, не зламалася б». Таким милим людям я зазвичай відповідаю: нехай вони самі посміхаються весь день. Це психічно важко — постійно контролювати вираз свого обличчя. Та й навіщо мені так знущатися над собою?

В інституті було простіше, так як всі медики. Але теж була пара неприємних моментів:

— Вона мене бісить, тому що у мене все погано, а ось вона вічно на позитиві!

Еммм… Я, може бути, і плакала б на людях, але повірте, гірко плачучи, усміхнений чоловік ще сильніше змушує навколишніх нервувати.

Але ось громадський транспорт — це казка:

— Під чим ти таким веселим, крихітко?

— Шоб ти луснула дурна весела, тут всім погано, а вона шкіриться!

Господи, люди, мені плювати на ваші комплекси і на вашу невпевненість у собі! Посміхається людина — і бог з ним! А ваших нібито дотепних коментарів я наслухалася на все життя вперед. Задовбали!

Я якийсь проклятий Джокер.